Тривожність починається як думка, але швидко перетворюється на фізіологічну реакцію. У центрі цього процесу - амігдала, «детектор загроз», яка запускає режим виживання ще до того, як ми усвідомлюємо небезпеку. Вона подає сигнал тривоги, і мозок переходить у стан гіперзбудження: переважають глутамат і норадреналін, тоді як ГАМК - головний гальмівний нейромедіатор - не встигає зменшити напругу.
Під час цього процесу префронтальна кора - центр логіки та контролю - втрачає здатність раціонально оцінювати страх. Вона просто не може «перекричати» збуджену амігдалу. Дофамін фокусує увагу на нескінченних "а що, якщо…", а хронічно підвищений кортизол пригнічує гіпокамп - структуру, відповідальну за пам’ять і емоційну регуляцію.
У житті це проявляється фізично: серцебиття прискорюється, думки крутяться по колу, а очікування повідомлення створює відчуття катастрофи.
(!!!!) Цікавим є те, що інтенсивність цих переживань залежить від генетики та епігенетичних налаштувань - того, як життєвий досвід і ранній стрес «програмують» чутливість наших нейрохімічних систем.
Фізична активність у цій ситуації стає потужним «біологічним вимикачем». Коли амігдала готує тіло до дії ("бий або біжи"), а руху немає, накопичена енергія починає нас руйнувати. Навіть коротка активність - підйом сходами чи кілька присідань - дозволяє м’язам витратити надлишок норадреналіну.
Це подає мозку сигнал: "Дію виконано, загрозу опрацьовано". Після цього префронтальна кора знову бере контроль, активуються гальмівні механізми ГАМК, і система повертається до рівноваги. Тривога відступає природним шляхом, коли тіло знову отримує здатність "гальмувати".
Немає коментарів:
Дописати коментар