КОРОЛІВСТВО ЛЕДАРІВ
(казка для дітей, які постійно лінуються)
Того ранку Антону все ніяк не хотілося вилазити з ліжка. Хотілося лежати і ніжитися весь день.– Вставай, Антошка! Весь день проспиш, – бурчала бабуся.
– Ну, бабуся, ну ще трішки.
– Вставай, кому кажу! Вже сніданок на столі!
Нічого не поробиш, довелося хлопчикові вилазити з м’якого затишного ліжечка.
– А ліжко хто застеляти буде? – Запитала бабуся, коли Антон мляво брів до столу. – А зуби чистити?
– Ой, бабуся, лінь. Потім, пізніше, – відмахнувся хлопчик.
– Дивись онучок, так можна потрапити до Королівства Ледарів, – попередила бабуся.
– Не буває такого королівства! Казки все це! – Посміхнувся Антон. – А було б, я б із задоволенням туди вирушив!
– Ох, Антоша, Антоша, – похитала головою бабуся. – Погано бути ледарем, нудно – стільки цікавих речей у світі, а через лінь можна їх не побачити і не впізнати.
Після сніданку хлопчик поплентався назад в кімнату. Бабуся звеліла одягнутися і все-таки заправити ліжко, але робити нічого не хотілося. Ледве-ледве натягнув на себе Антон майку і джинси, а потім так в одязі і завалився знову на ліжко.
– Ось так і буду валятися тут весь день! Нічого робити не хочу! – Голосно промовив він. – Та й до Королівства Ледарів я не проти потрапити, особливо якщо там можна лінуватися скільки душі завгодно!
Антон закрив очі, вирішивши ще трохи подрімати. Коли Антон знову відкрив очі, то на свій подив виявив, що лежить не на ліжку, а на зеленій м’якій травичці. Антон тут же схопився на ноги і озирнувся. Буквально в тридцяти метрах від того місця, де він перебував, хлопчик побачив ворота в місто, яке було обнесене високою стіною. Біля воріт стояли два стражника. Насправді, не зовсім стояли, а дрімали.
– Вибачте, куди це я потрапив? – Запитав Антон.
Один із охоронців відкрив ліве око і буркнув собі під ніс:
– Хіба не бачиш? У Королівство Ледарів.
– Значить, воно дійсно існує! – Збуджено вигукнув хлопчик. – А не могли б ви відімкнути ворота, щоб я зміг потрапити всередину?
– Неа, не могли б, – прокинувся другий стражник. – Нам лінь.
– Ну а як я тоді зайду? – Запитав Антон.
– Штовхни ворота і зайдеш, вони не замкнені, нам лінь їх замикати-відмикати, – відповів перший стражник, а потім голосно захропів.
Проходячи через ворота, Антон подумав, що з такими стражниками ворог може пробратися в королівство непоміченим. Хлопчик йшов вулицями міста і дивувався. До чого ж тут було неохайно і похмуро: скрізь лежало сміття, людей на вулиці було мало, а ті, кого він зустрічав кудись неохоче брели з незадоволеними обличчями. Незабаром хлопчик побачив двох двірників, які замість того, щоб працювати, підмітати сміття, грали в шашки.
Недалеко Антон побачив булочну. Чомусь хлопчик відразу ж згадав про свою бабусю. Він часто ходив з нею в булочну за хлібом, і вона завжди купувала Антону здобну свіжу булочку з родзинками. Так захотілося хлопчикові ароматної здоби, що він вирішив заглянути в кондитерську. На свій подив він не відчув там запаху свіжого хліба. На столі стояла каструля з тістом, яке так підійшло, що було готове втекти, а на лавочці спав булочник.
– Вибачте, мені б хотілося здобної булочки! – Трохи підвищивши голос, попросив Антон.
– Он там тісто, в каструлі, а он там пічка, зроби булочку і випечеш її в печі, а мені ліньки. Тільки піч не забудь розтопити, – відповів булочник і повернувся на другий бік.
– От, ледар! – Подумав про себе Антон і уявив, що сталося б, якби їх булочник, дядько Гнат, вів би себе так. Хто б тоді пік хліб і булочки з родзинками для жителів їхнього району?
Вийшовши з булочної, Антон побачив королівський палац і попрямував прямо туди. Палацова варта грала в карти біля воріт, і навіть не звернула уваги на хлопчика, який увійшов всередину. Потрапивши в палац, Антон відразу ж почув крики, і попрямував туди. Скоро хлопчик опинився в тронному залі. На троні сидів король і голосно кричав:
– Слуги, де мій королівський бутерброд? Слуги, корону! Королівського кравця до мене! Секретар, де мій секретар?
Король кричав вже досить давно, але ніхто з слуг так і не з’явився. Помітивши Антона, король зрадів.
– От ледарі, – поскаржився він. – Нічого від них не доб’єшся!
– А ви візьміть інших на цю роботу, – порадив Антон.
– Так і ті будуть лінуватися! У нас же Королівство Ледарів, – пояснив король. – Вони чітко виконують мої накази: лінуватися, лінуватися, і якомога більше лінуватися щодень!
– Ну а навіщо ви видаєте такі накази? – Здивувався хлопчик. – Адже тоді ніхто вам не принесе сніданок, секретар не напише листа.
– Ну, так я ж Ледар XIV! Мій батько, мій дід, мій прадід і всі інші предки були жахливими ледарями, і змушували лінуватися інших. Якби я і мої піддані не лінувалися, то нашого королівства просто не існувало б. А ти, до речі, хто? Аж надто розумний!
– Я Антон.
– Ти, напевно, новий житель нашого королівства? Ще один новоспечений ледар? – Зрадів король.
– Ні-ні, я не ледар! Я тут у вас випадково опинився, – захитав головою хлопчик.
– Щоб потрапити сюди, треба просто захотіти цього й двічі вимовити своє бажання вголос.
Антон з жахом згадав, що, дійсно, два рази побажав опинитися в Королівстві Ледарів: за сніданком і коли повернувся в свою кімнату.
– А можна мені якось назад повернутися, до бабусі? – Запитав хлопчик короля.
– Ну …, – той почухав свою бороду, – на жаль, можна. Це тобі до придворного чарівникові треба звернутися. І якщо йому не буде лінь …
Антон кинувся шукати придворного чарівника. Виявилося, що той жив у вежі. Коли Антон постукавши, увійшов до кімнати, то виявив чарівника, що сидів перед дзеркалом і заплітав свою бороду в кіски.
– Здрастуйте, – привітався хлопчик. – Мені дуже потрібна ваша допомога! Я хочу вибратися з Королівства Ледарів і потрапити до бабусі. Ви ж зможете мені допомогти, будь ласка?
– Зможу, – відірвав погляд від дзеркала чарівник. – Це ж моя робота. Тільки, зараз мені лінь. Почекай трохи.
– А скільки мені треба чекати? – В нетерпінні запитав Антон.
– Не знаю, – знизав плечима чарівник. – Може до вечора, а може і до завтра. Та хто мене знає, може, мені буде ліньки весь тиждень або навіть місяць. Ти знаєш, лінь така штука – чим більше лінуєшся, тим більше тобі хочеться лінуватися.
– Але мені дуже, дуже треба потрапити додому! – Злякано вигукнув Антон.
– Ну, якщо ти такий нетерплячий, он там у кутку чарівна книга, – махнув рукою чарівник і знову втупився до дзеркала.
Антон побіг туди, куди вказав чарівник і побачив толстенную чарівну книгу, яку вже, напевно, кілька років ніхто не відчиняв. Вона була покрита товстим шаром пилу.
– Мабуть, мені треба знайти тут якесь заклинання, – думав про себе хлопчик, гортаючи величезні сторінки. – Якесь заклинання, в якому говорилося б, що я більше ніколи не буду ледарем.
І ось нарешті на 314 сторінці Антон побачив відповідне заклинання. Він набрав побільше повітря в легені і голосно прочитав:
Ніколи, ах ніколи, лінуватися я не буду!
І слово «лінь» і слово «лінь» навіки забуду!
Я буду тілом і душею завжди-завжди трудитися
І ніколи, ні, ніколи не буду я лінуватися!
На всякий випадок хлопчик сильно заплющив очі, а коли відкрив очі, побачив, що знову лежить на ліжку в своїй кімнаті. Щастя Антона не було меж! Він відразу ж схопився з ліжка і став заправляти його, потім побіг у ванну чистити зуби й умиватися. Виходячи з ванної, хлопчик крикнув бабусі:
– Бабусю, тобі чимось допомогти?
– Збігай в булочну, внучок, купи хліба до обіду, – відповіла бабуся.
– А потім? – Запитав Антон.
– Потім можеш грати, – посміхнулася бабуся.
– Ні, я не хочу грати, – захитав головою онук. – Я ж не ледар!
– Ну, грати діти теж повинні, і читати книги, і вчитися, і займатися спортом. Це і є ваша найголовніша робота, – відповіла бабуся. – Але якщо тобі так хочеться чимось мені допомогти, то можемо потім піти прополоти полуницю.
– Добре! Я скоро повернусь! – Радісно вигукнув Антон.
Він взяв гроші на хліб і підстрибом вибіг за двері.
– Когось він мені нагадує ... – задумалася бабуся, дивлячись услід онукові. А потім посміхнулася і додала: – Та мене саму і нагадує! Після того, як я в дитинстві побувала в Королівстві Ледарів!
